Український сервер геїв, лесбiйок, бiсексуалiв i транссексуалiв
на русском
ЗНАЙОМСТВA BBS СУСПІЛЬСТВО МИСТЕЦТВО ЛЮДИ СТИЛЬ ЖИТТЯ НАУКА МАГАЗИН ЛГБТ-ГИД
GAY.RU
   ПОШУК: 

РОЗДIЛИ САЙТУ



ИНДИГО-КИЕВ
Сайт: Ushop.gay.ru

(097) 910-2848
(066) 645-6980

Часы работы: с 10 до 22
Адрес: Майдан Незалежности, пер. Тараса Шевченко, 3 (схема проезда)




SHOP









В началоЛюдиЗнаменистостіУкраїнці


Великий Серьожа. Сергій Йосипович Параджанов (9 січня 1924 – 20 липня 1990)

Видатний кінорежисер Сергій Параджанов зняв за своє творче життя вісім фільмів і написав чотири сценарії. Це не так багато. Але шлях Параджанова в мистецтві кіно немов розірваний на два світи п'ятнадцятирічною прірвою мовчання. З 1969 до 1984 року великому режисерові не давали знімати. А в грудні 1973-го протистояння волелюбного художника і влади закінчилося звинуваченнями у "гомосексуалізмі" і "торгівлі іконами".




Сергій Параджанов народився в старовинній вірменській родині в Тіфлісе, як тоді називався Тбілісі. Після школи вчився на вокальному відділенні Тіфлісськой консерваторії, потім - недовго - в інституті інженерів залізничного транспорту. У 1949 році влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Олександра Довженка, працював на "Армен-фільмі" та "Грузія-фільмі" до 1960 року.

У 1952-му Параджанов закінчив ВДІК і став дипломованим режисером. Пізніше перші п'ять своїх художніх фільмів і декілька документальних робіт він відверто називав "непотребом", вважаючи, що знайшов свій індивідуальний стиль тільки у стрічці "Тіні забутих предків" (1965) – романтичній казці за творами Михайла Коцюбинського. Після виходу "Тіней" сорокалітній режисер прокинувся знаменитим. За декілька років фільм зібрав 30 призів на міжнародних фестивалях в 21 країні.

Факт цей відмічений навіть в даремній Книзі рекордів Гиннеса. Ім'я Параджанова з’вилося поряд з іменами Фелліні, Антоніоні, Годара, Куросави. Репутація кінематографічного генія остаточно закріпилася за Параджановим відразу ж після виходу фільму "Колір граната" (оригінальна назва "Саят-нова", 1967-1969). Всі подальші сценарії режисера відкидалися в Держкіно з посиланням на думку членів партії і уряду.

17 грудня 1973 року Сергій Параджанов був заарештований за звинуваченням в мужолозтві із застосуванням насильства (стаття 122, частини 1, 2 Кримінального Кодексу Української РСР) і розповсюдженні порнографії (стаття 211) і доправлений до Лукьянівської в'язниці Києва. Декілька гральних карт з голими дівчатами (належали приятелеві режисера Валентину Паращуку), ручка з корпусом у вигляді жіночого торсу, свідчення комуніста Воробйова...

Відбувся болісний для художника закритий суд ("у мене вилучена квартира, і я позбавлений мундира художника і чоловіка").

Причиною арешту Параджанова послужили його гомосексуальні зв'язки. До початку 1970-х Сергій Параджанов став творцем зі світовим ім'ям, що був відомий своєю епатажною поведінкою. Особливості сексуальної натури Параджанова не були таємницею для його близького оточення і часто ставали об'єктом жартів самого майстра. Якось в інтерв'ю одній данській газеті він заявив, що "його прихильності добивалися десятка два членів ЦК КПРС". Жарт обійшовся дорого – п'ятьма роками тюрми з конфіскацією... І весь цей час кіноеліта, а услід за нею і обивателі теж по-своєму "жартували": "...посадили за згвалтування члена КПРС".

Ще за декілька місяців до арешту приятелі попереджали Параджанова: "Тебе заарештують як педераста..." У обвинувальному вироку фігурувало прізвище члена КПРС, якогось Воробйова, але були й інші. Втім, хтось потім від свідчень відмовлявся. Хтось після бесід із слідчим різав вени...

Про гомосексуальність Параджанова і після смерті згадують і говорять неохоче, особливо родичі. Сміливості сказати правду вистачило у одного з близьких друзів Сергія Параджанова, кінорежисера Романа Балаяна: "Поки його справа добиралася до в'язниці, кимось кинута чутка долетіла до нар: посадили педераста. Насправді сьогодні таких, як Параджанов, називають бісексуалами. Таких на зонах багато..."

В'язниця стала для Параджанова ще однією віхою в сумному розвитку його життя. А похмурим життя здавалося йому завжди, звідси – прагнення до карнавалу, до прикрашення дійсності. У 1988 році в одному з інтерв'ю він так говорив про себе: "Біографія... Я не дуже пам'ятаю мою біографію. Що моя біографія? "Дард" (вірм. – горе, смуток) – ось це вічна її форма. Зараз, останнім часом, як третій арешт пройшов, я якось можу щось підсумовувати, обернувся, бачу - старість. Це я відчуваю мої 63 роки. Мій професор помер в 43. Людина, у якої я вчився, – Савченко, великий майстер радянського кіно, помер в 43 роки. Для нас він був тоді стара людина. Ми всі були молоді двадцятирічні хлопці: Алов, Наумов, Хуциев, Міронер, Бережних".

30 грудня 1977 року Сергій Параджанов був звільнений з ув’язнення в Перевальській колонії. Через 15 років Юрій Ільєнко, друг режисера і оператор "Тіней забутих предків", зняв фільм у трьох в'язницях Параджанова. Чи не більша частина зйомок пройшла під Перевальськом. Фільм називався "Лебедине озеро. Зона".

З червня 1974 року до грудня 1977 року Сергій Параджанов писав листи – синові Сурену, дружині, матері, друзям. Зібрані разом, вони склали своєрідний "Щоденник в'язня": яскраве свідоцтво внутрішнього опору художника дійсності і самому собі...

Потрапивши на зону, Параджанов опинився у царині зла. Він розумів безпідставність більшості звинувачень проти себе, але визнавав й інше – "...свої суперечності, ексцентрику, паталогію тощо тощо...", "я не кажу про свою провину. Вона скоріше клінічна, ніж кримінальна". У цьому сенсі цікавий інтерес Параджанова до творчості Пьєра Паоло Пазоліні (1922-1975), смерть якого вразила художника.

Вже у п'ятому листі з зони до дружини Світлани (жовтень 1974) він просить її неодмінно знайти й прочитати том Корнія Чуковського з "Оскаром Уайльдом" – "...це не випадковий збіг, а неминучість". Через рік повторює і повторює те саме: "Тобі треба прочитати: Чуковський К., глава "Оскар Уайльд". Твердить про те ж Роману Балаяну: "Рому! Прочитай, будь ласка, Корнія Чуковського III том – Оскар Уайльд, – ти все зрозумієш. [...] Це просто страшно – аналогія в усьому".

Але в той же час перші місяці у в'язниці він ще сподівається на можливість швидкого повернення. Певний час настроєний рішуче і до свого наклепника Воробйова ("решту свого життя я присвячу його знищенню"), потім змінює свій тон, добиваючись від останнього повини – "...у мене відносно Воробйова совість чиста". Але через рік ізоляції сам пише прохання про помилування: "Висунуті мені звинувачення і засудження мною глибоко усвідомлені".

І дійсно, ухвалення якоїсь провини, що лежить на ньому перед близькими йому людьми, оселяється у свідомості все міцніше, але в основі її – провини – він не визнає: "...нічого, крім патології". Він все більше замислюється над природою злочину, спостерігаючи за характерними типами тюремного життя, зокрема, за табірними гомосексуалами. Навіть створює невеликий малюнок "Півні-гомосексуалісти".

Зрозуміло, ув’язнені знали про "особливу" статтю Параджанова. "Табір більший, ніж Губник. Озвірілі. Неприборкані. Моє прізвисько "Старий". Підозра, хто я! І навіщо я. Я або мене. Якщо мене, то можуть вбити". І справді, спочатку його били. Злочинці, до яких помістили Параджанова, вважали, що він сидить, щоб "зняти кіношку про в'язницю". Потім з'ясувалося, що в параджановській справі є тий самий рядок – "згвалтував члена КПРС". За підтвердженням цього факту до Параджанова прийшла зграя "поважних" табірних урок. Візит закінчився виразом шанування: "Ми комуняк завжди на словах мали, а ти – на ділі!" Окрилений таким визнанням його "заслуг", Параджанов нафантазував цілий епос зі свого життя й розповідав, що свідомо згвалтував 300 членів КПРС.

"Зрада, воші, сифіліс в таборі, гареми гомосексуалістів, що прогоріли в картах" – все це освоювалося Параджановим саме в сенсі його сприйняття як художника. Власне, іншого сприйняття, побутового або життєвого, бути повною мірою не могло. Параджанов, зрозуміло, дуже скоро став пристосовуватися до зони - наскільки взагалі можна звикнути до насильства. Він засвоїв деякі її неписані закони – підмазати, підсуєтитися... Він намагається використовувати свої зв'язки з волею, щоб дістати для начальника або якийсь дефіцит, або, наприклад, плівку із записом Висоцького – це вже справжня валюта. Але і тут не все виходить.

Всі п'ять років Параджанова переслідував шлейф "його" статті. Нерідко за гратами не вірили, що з ними - знаменитий режисер. З табору в табір перебиралася чутка – "...однофамілець Параджанова – старий, хропе, звинувачений в п...".

Але все-таки найяскравіший й найсимволічніший образ чоловічого братерства Сергій Параджанов знайшов саме у в'язниці. Мова про сценарій "Лебедине озеро. Зона". Його Параджанов називав своїм "останнім сценарієм". В ньому взагалі дуже багато простоти, прозорих символів... Зупинимося на одному – найголовнішому.

Мент, "вівчарка", дає свою кров "вовняном", привілейованому зеку. Останній стає "брудною людиною" і може повернутися в барак "тільки через півнячий гарем... коли буде опедеращений". Мати мента визнає "вовняноо" своїм сином, а мент – братом. Він непомітно підкладає зеку листи, повідомляючи, що їх спільна мати добилася звільнення, і воно близьке. У ту ж ніч суд "вовняних" оголошує "вовняному", що він повинен плюнути в обличчя контролерові, який дав йому кров.

"На білій фаті пороші лежав хлопець – побратим контролера... він вскрив вени... [...] Брат стояв над вмираючим братом..."

У останньому сценарії Параджанов співає гімн братерської чоловічої любові, яка розквітає в зоні між ментом і зеком. Розквітає всупереч усьому там, де править бал зграя злодіїв, торбохвостів, картярів. Ця світла любов-радість-доброта була основою світогляду Сергія Параджанова. Саме вона стала і одним з джерел його бісексуальності.

На початку 1980-х Параджанов знов опинився на зоні. Спецслужби ініціювали дачу їм хабаря під час вступу його племінника до театрального інституту. У в'язниці він провів близько року. Щоб визволити Параджанова з радянських застінків, Луї Арагон і Федеріко Фелліні створили Міжнародний комітет з порятунку Сергія Параджанова – "Великого Серьожи". Коли Брежнєв дав добро на умовне звільнення, режисера ще декілька місяців не могли знайти по таборах.

В'язниці й табори підірвали здоров'я Сергія Параджанова, він важко і довго хворів. У 1990 році за рішенням уряду Франції був запрошений в цю країну на лікування.

Помер від раку.

Похований в Пантеоні слави у столиці Вірменії.

Володимир Кирсанов
З книги "69. Російські геї, лесбійки, бісексуали і транссексуали". М., 2005.




СМОТРИТЕ ТАКЖЕ


Більш детально про С.Й.Параджанова на Az.Gay.Ru 

[an error occurred while processing this directive]

Другие материалы рубрики

<script>document.write(ZenLang == 'en' ? '' :  'Поделись мнением!')</script>


 
Copyright © Ed Mishin: ed@gay.ru
UGay.Ru is the project of Gay.Ru"
Snail mail: PO Box 1, 109457 Moscow, Russia

Rambler's Top100  Рейтинг@Mail.ru