Український сервер геїв, лесбiйок, бiсексуалiв i транссексуалiв
на русском
ЗНАЙОМСТВA BBS СУСПІЛЬСТВО МИСТЕЦТВО ЛЮДИ СТИЛЬ ЖИТТЯ НАУКА МАГАЗИН ЛГБТ-ГИД
GAY.RU
   ПОШУК: 

РОЗДIЛИ САЙТУ



ИНДИГО-КИЕВ
Сайт: Ushop.gay.ru

(097) 910-2848
(066) 645-6980

Часы работы: с 10 до 22
Адрес: Майдан Незалежности, пер. Тараса Шевченко, 3 (схема проезда)




SHOP









В началоЛюдиЗнаменистостіУкраїнці


Лідер емоційної меншини. Роман Григорович Віктюк (28 жовтня 1936)

В інтерв'ю журналу "Квір" у червні 2004 року видатний режисер Роман Віктюк відзначив, що лише тільки "висота любові" категорично спростовує існування будь-якої "сексуальної меншини". "Людина за своєю природою – андрогін, ми спинами сполучені зі із звіром, і хлопчик з хлопчиком, і хлопчик з дівчинкою, і дівчинка з дівчинкою, і дитина з дорослим. Все це потім було реалізовано в культурі".




Людина-андрогін – істина і для життя, і для театру Віктюка. Платонівська ідея про "дві половинки людини", про яку, за словами режисера, в Радянському Союзі мовчали навіть викладачі філософії, і стала основою його драматургії: "актор своєю уявою може проникнути в будь-яку душу будь-якої істоти".

Мабуть, донедавна в його театрі ми не могли знайти втілення "любові зі звіром", але перша театральна прем'єра 2005 року – "Коза, або хто така Сільвія?" Едварда Олбі. Друга, ну, мабуть, третя – після Лондона і Бродвею – постановка "останньої дитини" головної величини драматургії XXI століття. Зіграти, що "любити можна все", великий театральний маестро довірив своєму "завжди дев'ятнадцятирічному" учневі – акторові Юхиму Шифріну.

Роман Віктюк народився в Європі – на Західній Україні, у Львові, де завжди були сильні антиімперські настрої, в інтелігентній вчительській ролині. Ще дитиною він збирав хлоп'ят на міській площі Ринок і представляв з ними все, що йому вдалося побачити на сцені місцевого театру. Пізніше в шкільному театрі серед перших ролей "дитини свободи" Віктюка була юна комуністка Зоя Космодем’янська.

Тим часом родичів Віктюка комуністи заслали до Сибіру. А вікна школи, в якій вчився Роман, дивилися просто на двір пересильного пункту НКВС. Віруючий піонер Віктюк, виходячи зі школи, зривав червону краватку – атрибут будь-якого юного комуніста – і біг додому, на волю. Тому рішення поїхати після школи з Західної України до Москви, лігва режиму, що поневолив сотні народів з околиць Росії, і батькам, і друзям могло здатися тільки "божевіллям".

Але Віктюк благополучно вивчився на актора. І з кінця 1950-х років, після служби в армії, грав у декількох театрах в Україні, зокрема, в Київському театрі юного глядача, звідки був звільнений через непорозуміння. Молодогвардієць, якого зображав актор Віктюк, пукнув на сцені в найпатетичніший момент, коли ворожа куля повинна була пронизати серце полум'яного патріота. Коли б не цей сценічний конфуз, чи дізналися б ми про Виктюка-режисера?

Перша вистава, втілена режисером Віктюком у Львові, називался "Все це не так просто".  П'єска про проблеми виховання, в якій облроно угледіло "сексуальне розбещення молоді". Другий його спектакль – "Місто без любові"; саме про пробудження і переживання цього великого почуття намагався говорити Віктюк.

Наприкінці 1960-х він очолив Театр юного глядача в провінційному Калініні, де вирішив ставити Шиллера – "Підступність та любов". Для того, щоб почати працювати над спектаклем, він в одну мить склав лист Клари Цеткин до Крупської з побажаннями Ілліча. Такі "інтелектуальні диверсії" Віктюк здійснював за свою театральну кар'єру неодноразово. То він закінчить спектакль про комуністів греко-католицькими співами, то "Нобелівську лекцію" Солженіцина буде удавати за щоденники Гольдоні.

Віставу в Калініні побачив Марчелло Мастрояні. У Калінінській області якраз в цей час знімали фільм "Соняшники". Мастрояні написав приголомшливий відгук про "європейський театральний рівень" в російському Сибіру. Не менше – але вже рецензією знаменитого іьалійця – були приголомшені чиновники. У місцевих газетах з'явилися "страшні" статті. Віктюка було звільнено.

Але не так просто убити у Віктюку режисера – до тих пір, поки в ньому живе актор. Разом зі всією трупою – 30 акторів, випускників "Щуки" – він поїхав до Вільнюса, куди влаштував себе сам, розігравши загрозливий телефонний дзвінок з Міністерства культури литовському чиновникові.

Чотири роки, з 1971-го по 1975-й, – це до цих пір найдовший за часом роман Віктюка з одним театром. З середини 1970-х він надовго не затримується ні в одному з театральних колективів. Це був свого роду "партизанський" спосіб існування вільної творчої людини в державі, де панували неймовірні ідеологічні заборони, в яких насилу розбиралися навіть їхні автори.

Зате багато вистав, що були втілені Віктюком, стали справжніми театральними довгожителями. У МХАТі з 1982 року йде "Татуйована троянда" з зіркою радянського кіно Іриною Мірошніченко. У Театрі ім. Моссовета 25 років представляли "Царське полювання", улюблений спектакль закордонних комуністів часів застою.

Вже в період роботи Романа Віктюка в Калінінському театрі імені Ленінського комсомолу пішли чутки про його гомосексуальність. Не дивлячись на переслідування гомосексуалів в СРСР, за часів правління Леоніда Брежнєва подібні припущення для людей творчих не завжди закінчувалися в'язницею. Зате були зручним замобом маніпуляцій, можливістю очорнити людину, приводом пустити мерзотну чутку. І тоді будь-які ідеологічні претензії "неляканих ідіотів" здавалися втручанням не тільки в творче, але й в особисте життя.

Так було у випадку, коли йшлося не про митця-ділка, для якого сцена – лише засіб забезпечення свого побуту, - а про творця, для якого життя – це сцена. Роман Віктюк належав і належить до плеяди людей, у яких є тільки театр. Цікаво, що навіть з кінця 1980-х років, коли жовта преса в Росії почала старанно переривати купи постільної білизни знаменитостей, Віктюк так і не став об'єктом хоч би одного публічного скандалу. При цьому інтерес пересічного громадянина до особи Віктюка й подробиць його побуту – величезний.

Роман Віктюк ніколи не розповідає про свої інтимні таємниці. І це зрозуміло: у великого художника є один внутрішній секрет: те, що відбувається в майстерні його серця і душі. Відносно Віктюка це не просто слова. Він послідовно відстоює емоційну природу любові.

"Закоханість – це єдиний мій стан, іншого я не знаю. Якщо його немає, не може бути ніякої роботи", – зізнався Роман Віктюк в інтерв'ю Ярославу Могутіну в 1993 році. З тих самих пір фрази про любов, здатну "пробивати будь-які стіни і долітати до будь-якої частини земної кулі", можна почути в кожному публічному виступі режисера. Можливість співати про велику любов – яскраво, феєрично, без огляду на туманні ідеологічні заборони – дала Романові Віктюку Перебудова. Починаючи з юності Віктюк зберігав в собі "світлоносний початок любові", він допомагав йому чинити опір "ненависті, злості, заздрощам – всьому тому, що державою культивувалося".

У 1988 році в театрі "Сатірікон" він поставив п'єсу Жана Жене "Служниці", в якій чоловіки грають жінок. Для Віктюка-художника це був ще один сміливий і вдалий творчий експеримент, що доводить безстатеву природу любові однієї тільки можливістю зіграти це на сцені. Тому що справжня акторська майстерність не може бути заснована на плотській брехні.

"Служниці" стали сценічним проривом до андрогінності, й одночасно - стрімким ривком російського театрального мистецтва до світової спадщини, адже ми були позбавлені можливості спілкування з ним багато десятиліть. Навколо Романа Віктюка негайно виникла аура головного гей-режисера сучасного російського театру. Гомосексуали, раніше позбавлені можливості співпереживати мистецтву, яке просувало їх до пізнання свого внутрішнього світу і природи, перетворили Віктюка на справжню ікону.

Зі "Служницями" Віктюк об'їхав більше 30 країн. Навколо театрів стояли кордони поліції, на біс повторювалися цілі дії, але публіка не відпускала.

Услід за "Служницями" була «Федра» (1988) в театрі на Таганці, де продунали теми любові Марини Цвєтаєвої таі Софьї Парнок, а також жіночої прихильності поетеси до свого сина.

У 1991 році "Соломія" по Оскару Уайльду дала початок Театру Романа Віктюка. Вистава, яку "дитина Роман Віктюк" називає своєю "улюбленою іграшкою", зіграна близько 300 разів. "Соломія" відкривається сценою суду над Уайльдом, що закликає як свого адвоката філософію Платона. За два роки до відміни в Росії статті Кримінального кодексу, яка переслідувала гомосексуалів, Віктюк розігрує трагедію опору любові страху, що викликаний "етичними фантомами", а за ними насправді – порожнеча. Але з чорних дірок правил і традицій, що жахають людей, давно пішла душа…

Ще біль відверто Роман Віктюк заговорив про безтілесну природу любові в спектаклі "M. Batterfly" (1990) і, нарешті, в першій п'єсі на тему одностатевої любові сучасного драматурга Миколи Коляди "Рогатка" (1993). Це - історія про "сни любові" інваліда афганської війни, який марить про самогубство, і його вісімнадцятирічного друга.

Трохи раніше, в 1992-му, Віктюк поставив "Лоліту". З часу прем'єри "Служниць" режисер немов намагався показати на сцені, що вона – любов – дійсно буває настільки різною, що часом спричиняє шок. "Спочатку були німфетки, потім – хлопчиська, нарешті – поетеса з поетесою". І ось, на початку 2005-го, – коза і її друг у виконанні Юхима Шифріна.

Не боятися засуджувати або обговорювати таку різну любов закликає Роман Віктюк, тому що вона, любов, завжди – таємниця. "Любов має пряме відношення до таємниці. Її потрібно просто відчувати, але не розшифровувати. Не знищувати і не прославляти, це – найбільша глупота", – сказав режисер на сторінках "Квіра". Він, до речі, один з перших не побоявся розповісти про свою творчість і життя в інтерв'ю російському гей-журналу.

Одного разу Роман Віктюк зізнався, що, тільки-но розпочалася почалася перебудова, він почав ставити ті п'єси, які "Надя Крупська, коли вона була міністром освіти, <…>, вимагала зі шкільної програми та бібліотек викреслити назавжди", тому що вони "ідеологічно не виховують". З початку 1970-х років Роман Віктюк поставив в театрах двох десятків держав світу близько 200 спектаклів, але "список Крупської" ще далеко не вичерпався. Тому з середини 1990-х років Віктюк зайнятий розбудовою власного театру, який має відкритися в стінах колишнього Будинку культури в московських Сокільниках.

І там ми не тільки побачимо драму Віктюка, але й почуємо його опери. Свій перший оперний спектакль професор кафедри режисури музичного театру РАТІ Роман Віктюк поставив в Краснодарському театрі. Остання опера Петра Чайковського "Іоланта" була представлена в 2003 році під назвою "Дочка короля Рене". І її автор, Чайковській, як це було з Уайльдом в "Соломії", вийшов на сцену і став героєм дійства: великий композитор сам розповів нам історію про велике кохання, здатне перемогти все що завгодно – навіть сліпоту.

У цих "короткострокових спазмамах любові", на думку режисера, є "висота й щирість", складові "божественної сутності мистецтва". Ось цим і живе театр Романа Віктюка. І ще - ніжністю, якої режисер одного разу побажав всім відвідувачам сайту Gay.Ru: "Мені хотілося б, щоб всі чоловіки частіше і більше давали один одному ніжності".

Володимир Кірсанов
З книги "69. Російські геї, лесбійки, бісексуальність і транссексуали". М., 2005.


[an error occurred while processing this directive]

Другие материалы рубрики

<script>document.write(ZenLang == 'en' ? '' :  'Поделись мнением!')</script>


 
Copyright © Ed Mishin: ed@gay.ru
UGay.Ru is the project of Gay.Ru"
Snail mail: PO Box 1, 109457 Moscow, Russia

Rambler's Top100  Рейтинг@Mail.ru