Цікаво спостерігати за тим, як змінюється ставлення журналістів до абсолютно невідомої проблеми, якщо журналістів з нею ознайомити. Здавалося б: сьогодні існує безліч можливостей дізнатися будь про що, навіть про те, з чим ніколи у житті не стикався. Є інтернет, де на будь-яке питання знайдеться відповідь - звичайно, якщо ретельно пошукати та намагатися при цьому відрізняти адекватну інформацію від відчайнушної брехні. Але коли люди на власні очі бачать тих, про кого раніше лише "щось чули", пересвідчуються, что вони насправді існують - і не десь на Марсі, а тут, поруч з тобою, - подібного враження не зможе замінити будь-яка всесвітня мережа.

На початку грудня Фонд імені Фрідріха Еберта та громадська організація "Інсайт" запросили представників преси взяти участь у черговому медіа-клубі. Обіцяли, що у неформальній атмосфері для журналістів та гостей відбудеться показ фільму "Чуже тіло", в якому йдеться про транссексуалів.

Цей фільм, до речі, був участником програми "Сонячний зайчик" 38-го міжнародного кінофестивалю "Молодість", що відбувся у Києві. А також демонструвався в рамках фестивалю ЛГБТ-фільмів "Бок о бок", який підпільно відбувся у Санкт-Петербурзі, хоча мав проходити повністю легально. Але - самі розумієте: не ті зараз часи, коли російска влада спокійно спостерігатиме, як переглядають зрозумілі для них стрічки геї та лесбійки.

"Що відчуває людина, коли щодня дивиться у дзеркало і бачить там незнайомця, зовсім не ту особистість, якою вона себе відчуває? Конфлікти з родичами, непорозуміння з боку суспільства, втрата друзів і роботи, бажання вкоротити собі віку – це лише частина того, що переживає людина, бажаючи змінити стать", - йдеться в анонсі цього повнометражного документального фільму російського режисера Максима Зіріна. І перше, чим по-справжньому вражає ця стрічка, - її чесність. Ніяких прикрас, ніяких пересмикувань, звічайні людські історії і реальні персонажі. Деякі з них не побажали демонструвати своє обличчя, деякі не злякалися і розповіли про себе відкрито. Про те, як важко було усвідомити, що в тобі не так, як єдиним виходом зі становища вважалося самогубство, як складно буває досягти порозуміння з батьками, як можна втратити роботу в період так званого "переходу", коли ти починаєш жити як жінка, фізіологічно лишаючись чоловіком, - чи навпаки.

Журналісти - як і широкий загал, - небагато знаються на цій проблемі. Людям здається, що змінити стать нічого не варто. Звісно, доведеться пережити неприємну операцію, але в їхньому уявленні все робиться швидко, хіба що не протягом дня. Як апендицит видалити. І тільки після перегляду "Чужого тіла" велика кількість глядачів зрозуміла, що трансгендерам доводиться долати на цьому шляху чимало перешкод. Пасихологічних та фізичних. Приймати гормони протягом тривалого часу, вчитися бути жінкою чи чоловіком - тобто тим, ким ти себе відчуваєш. Навіть вперше у житті одягнути туфлі на високих підборах для деяких стає проблемою. Але вона - ніщо у порівнянні з тим, яку радість відчуває чоловік, що насправді є жінкою, коли на вулиці до нього звертаються зі словами "Дівчино, чи не підкажете, котра година?"

Під час перегляду картини в маленькому імпровізованому кінозалі стояла гнетюча тиша - в буквальному сенсі. Видовище виявилося захопливим і дуже пізнавальним. А після закінчення сеансу у журналістів виникла купа питань. Починаючи з банального "як відрізнити справжнього транссексуала" і закінчуючи цікавістю до проблеми, чи багато людей в Україні змінило стать останнім часом. Відповідь: за останні півтора року дозвіл на це не отримала жодна особа. До речі, для багатьох стало новиною те, що перед тим, як зробити операцію, що є лише однією ланкою довжелезного ланцюжка, треба відвідати численну кількість усіляких комісій і навіть полежати "в дурдомі" - для того, щоб лікарі точно зрозуміли, що перед ними психічно здорова людина, якій зміна статі конче необхідна. Попутно слід також зазначити, що подібна практика застосовується хіба що на теренах колишнього СРСР - на Заході трансгендерних людей до психіатрічної лікарні не кладуть.

Транссексуали у нашому суспільстві є невидимими. Це підтведили самі журналісти, точніше, ті з них, хто вже стикався з подібною темою на роботі, наприклад, готуючи для телебачення відповідний сюжет. Навіть ті, кого вдалося розшукати, навідріз відмовлялися розповідати про себе перед камерами, і тим більше - називати своє ім'я. Адже велика кількість трансгендерів, що вже змінили стать, ретельно приховують своє минуле у новому оточенні, яке не здогадується, що "ця приємна жіночка з'явилася на світ хлопчиком".

У фільмі розповідається і про інший випадок, який певною мірою схожий на проблеми, що їх долають транссексуали. Дитина народилася гермафродітом, батьки від неї відмовилися, внаслідок чого маля опинилося в дитячому будинку. Поряд з жіночими в нього були зовнішні ознаки чоловічої статі, але виховували дитину як дівчинку і з часом видалили ці ознаки хірургічним шляхом, щоб вона остаточно на неї перетворилася. Але не сталося, тому що психологічно та за хромосомним набором дитина була хлопчиком. Тому вже у юнацькому віці її знову довелося на хлопчика перетворювати.

Найбільш цікавим для журналістів, мабуть, стало спілкування з психологом, яка вже багато років працює з трансгендерами і на всі пітання відповідає досконало та повно, не залишаючи білих плям й розповідаючи про речі такими, які вони є. Крім того, серед гостей медіа-клубу була присутня транссексуалка Інна, яка очікує на дозвіл комісії та на операцію, що остаточно перетворить її на жінку, тобто на ту людину, якою вона відчуває себе з дитинства.

На закінчення лишається додати, що подібні медіа-клуби є по-справжньому важливими заходами, адже пресу недарма називають "п'ятою владою". Люди вірять газетярям й телебаченню, і від того, наскільки досконало вони трактуватимуть у своїх сюжетах важливі для ЛГБТ-спільноти проблеми, великою мірою залежить те, як ставитиметься до нас суспільство взагалі.

Трейлер документального фільму "Чуже тіло"